Як я живу з межовим розладом особистості

blog

За статистикою в Україні у 4,5% людей офіційно встановлений діагноз “психічний розлад”. Враховуючи бажання приховати хворобу з огляду на загальну суспільну стигматизацію, зокрема і у робочому середовищі, можна припустити, що ця цифра є значно вищою. 

За даними ВООЗ кожен 4-й житель планети мав епізод ментального розладу. У наших попередніх дописах ми вказували на різницю між психічним розладом (mental disorder) та психічною хворобою (mental illness). Так, ментальний розлад може статися будь з ким за різних життєвих ситуацій. Найбільш вразливими є категорії населення з генетичними схильностями до цього класу хвороб, а також люди, які постійно перебувають під впливом стресу або стикнулися з травматичними подіями у своєму житті. 

Дана стаття покликана розповісти про реальне життя людини з розладом особистості в Україні. Наша героїня побажала залишитися анонімною, тож всі імена та співпадіння в даному матеріалі є випадковими.

***

–   Інго, доброго дня! Дякуємо, що погодилися на інтерв’ю.

–   Доброго дня.

–   Маємо до вас глибоку повагу, що не побоялися та вирішили розповісти свою історію іншим людям. Дійсно віримо, що це буде корисно та важливо.

–   Дякую і вам за можливість.

–   Тож почнемо… Розкажіть нам свою історію. Як Ви довідалися про свій діагноз?

–   О, у мене до постановки вірного діагнозу був довгий шлях. За останні 10 років я пережила кілька епізодів депресії. Їх пов’язувала з важкими періодами життя, хоча зараз розумію, що приводом для їх виникнення були схожі події, а точніше моя реакція на них. Ні я, ні лікар, який мені на той час виписував декілька курсів лікування антидепресантами, не пов’язували ці епізоди між собою. Про межовий розлад особистості, про який я насправді дізналася лише 2 роки тому, мова не йшла.

 

Що таке межовий розлад особистості

Межовий розлад особистості або емоційно нестабільний розлад особистості (borderline personality disorder) – розлад особистості, який характеризується імпульсивністю, низьким рівнем самоконтролю, емоційною нестабільністю, високою тривожністю та сильним рівнем десоціалізації. Включений до обох класифікаторів хвороб – DSM-5 та МКБ-10. 

Даний розлад часто супроводжується небезпечною поведінкою, а також актами самопошкодження через неможливість контролювати власні імпульси та сильні переживання. Люди, які страждають на межовий розлад дуже часто переживають порожнечу, відчуття відкинутості та непотрібності. Вони гостро реагують на міжособистісні конфлікти та інші події, які для інших людей не носили б емоційного забарвлення.

Людину з межовим розладом особистості порівнюють з людиною з опіком емоційної сфери 3-го ступеню: настільки гостро та чутливо такі люди реагують на обставини.

Для постановки діагнозу “межовий розлад особистості” необхідна відповідність щонайменше 5-ти з нижченаведених 9-ти критеріїв:
  1. Спроби уникнути уявного та справжнього покидання. Відчуття покинутості та водночас уникнення цього переживання.
  2. Нестабільність міжособистісних взаємовідносин – неможливість будувати стійкі, спокійні відносини з людьми. Переважно люди с МРО схильні до використання таких примітивних захистів як ідеалізація та знецінення.
  3. Нестабільність самосприйняття та відчуття власного “Я”.
  4. Імпульсивна поведінка щонайменше у двох сферах, яка потенційно може зашкодити життю та здоров’ю. Наприклад, екстремально швидка їзда на автомобілі, часті сексуальні зв’язки без використання засобів контрацепції, зловживання алкоголем, наркотиками, психоактивними речовинами тощо.
  5. Суїцидальні думки та спроби накласти на себе руки.
  6. Часті (протягом доби) зміни настрою, які важко пояснити подіями, які відбуваються. 
  7. Хронічне відчуття спустошеності, закинутості, непотрібності.
  8. Сильні прояви гніву, який важко контролювати.
  9. Симптоми дереалізації та дисоціації.

В основі пояснення виникнення межового розладу особистості закладена біосоціальна модель. Це означає, що для виникнення хвороби необхідна біологічна схильність (а саме лабільність та реактивність нервової системи) та несприятливі соціальні чинники (травми, психологічне та фізичне насилля у дитячому віці; при цьому для дитини з високою чутливістю нассилям може стати позбавлення спілкування, ігнорування потреб, інвалідація почуттів тощо). 

***

–   Якою була Ваша реакція, коли Ви довідалися, що все ж це інший розлад? І чи вірно я розумію, що діагноз “межовий розлад особистості” є менш оптимістичним, аніж “депресивний епізод”?

–   Ви знаєте, насправді мені полегшало, коли я дізналася про діагноз. Мені хоч стало зрозумілим, чому мені не допомагало лікування та психотерапія, які я проходила до того. У моєму випадку немає навіть запротокольованого медикаментозного лікування розладу, тому лікуванню піддаються лише такі побічні симптоми як порушення настрою, тривожність, апатія, нестабільність настрою, дисоціація. Щодо психотерапії також: я перепробувала різні методи, які не мали доведеної ефективності для лікування мого захворювання. Зараз я почала терапію у методі діалектично-біхевіоральної терапії, який є першим вибором терапії для таких людей, як я.

–   Прикро, що Вам знадобилося стільки років, щоби прийти до правильного лікування…

–   Так, мені також. Адже коли маєш з чимось боротися, то краще, коли знаєш ворога в обличчя. Інакше це схоже на боротьбу з вітряками. Але я не полишаю надії. Я вже перепробувала стільки всього за ці 10 років, що я знаю себе доволі добре. Це вже підвищує якість життя та моє усвідомлення того, що зі мною відбувається. Якщо буду займатися у методі з доведеною ефективністю та слідувати новому лікуванню, це підвищить мої шанси на успіх.

–   Розкажіть трохи більше про Ваш розлад. Які його основні симптоми? Як ви себе почуваєте живучи з ним? 

–   Мій розлад характеризується постійним відчуттям самотності та спустошення. Ці відчуття дуже хочеться заглушити, хочеться не відчувати їх зовсім, що власне я і робила раніше, намагаючись зробити їх менш інтенсивними за рахунок діяльності, постійної зайнятості, активної позиції в житті. Я навіть не усвідомлювала до кінця цю порожнечу, тому що доторкнутися до неї було неможливо. Все змінилося з першою травмуючою подією та пов’язаною з нею депресією. За звичкою я намагалася порятуватися від емоцій роботою, проте депресія не давала мені спати, не хотілося нікого бачити, щось робити, я була сама не своя, мене охоплювала іпохондрія. Колишні способи не допомагали, тож я звернулася до психотерапевта і тоді вперше почала приймати антидепресанти. Потім схожі ситуації повторилися кілька разів. Зараз я знаю, що за важких часів необхідно давати собі час та місце для відновлення, а не навантажувати. З переживанням емоцій та їх прийняттям я все ще відчуваю складність.

Мій розлад має під собою біологічне підґрунтя: такі люди, як я, є дуже чутливими та довго та більш болісно переживають емоції, саме тому вони намагаються їх придушити або вдаються до самотравмуючої поведінки, тому що фізичний біль на деякий час перекриває емоційний. Мене це, на щастя, не стосується. Але я доволі часто відчуваю емоційний біль, не знаючи, куди від нього подітися. Це вимотує.

–   Мені шкода. Як все ж Вам вдалося встановити вірний діагноз?

–   Мені допомогла моя психотерапевтка. Вона тривалий час звертала увагу на симптоми. Потім я почала читати більше про межовий розлад самостійно. Все сходилось. За наступного епізоду погіршення депресивних симптомів я запитала про діагноз у лікаря, він його підтвердив.

–   Тобто діагноз не був встановлений лікарем у першу чергу?

–   Я вже казала, що зі встановленням цього діагнозу часто виникають труднощі і що для нього не існує затвердженого лікування. Для того, щоби тобі поставили такий діагноз в Україні, найкраще, щоби тебе спостерігав психіатр, який одночасно є і психотерапевтом. Тоді він зможе тебе спостерігати так часто, щоби відмітити необхідні симптоми та призначити адекватне лікування.

–   Ви відвідуєте психіатра офіційно?

–   Ні, я ходжу до приватного психіатра, але знаю, що він працював у лікарні тривалий час. Мені морально складно бувати у державних закладах надання психіатричної допомоги. Не уявляю, що роблять люди з маленьких міст чи сіл, де немає приватної медицини.

–   Що для Вас є найважчим у житті з ментальним розладом?

–   Його прийняття. Мені важко змиритися з тим, чому його переживаю саме я. Я жила життям звичайної людини до певного часу, могла пити алкоголь, могла пізно лягти спати, не приймала ліків. Тепер кожного дня я змушена відслідковувати своє емоційне самопочуття та виконувати вправи, якщо, наприклад, відчуваю дисоціацію*. Це впливає на можливість нормально працювати, тому що я стала швидше втомлюватися. 

*Дисоціація (прим. ред.)це психічний процес, який належить до захисних механізмів психіки. В результаті дії цього механізму людина починає сприймати те, що відбувається з нею так, ніби воно відбувається не з нею особисто, а з кимось іншим. 

–   Що або хто тебе підтримує? Вибач, на “ти” можна?

–   Так, звичайно. (Посміхається).

Мене підтримують мої близькі друзі, з якими я можу відверто говорити про мій стан. З деякими з них у мене є домовленість, що я можу подзвонити їм та попросити мене вислухати. Також мене дуже “тримають” мої діти. Мені пощастило народити їх ще до початку лікування. Заради них хочеться жити.

–   Чи дають лікарі якісь прогнози?

–   Мій лікар каже, що ймовірніше за все я прийматиму ліки постійно впродовж життя. Терапевтка більш оптимістична. Сама я також читала, що симптоми мого розладу покращуються з віком, або, можливо, люди просто звикають з ними жити.

–   Які найбільші складнощі ти відчуваєш, живучи з розладом?

–   По-перше, я не можу про це ніде сказати, наприклад, на роботі чи при спілкуванні з людьми, які не належать до найближчого оточення. В нас люди цього не розуміють. Навіть деякі мої рідні кажуть, що просто я занадто переймаюся і шукаю причини в собі. Це обурює. На роботі немає “легальної” причини піти на лікарняний при поганому самопочутті.

По-друге, вартість лікування. На сьогодні моя терапія, щомісячне відвідування лікаря та таблетки коштують мені біля 7-8 тис. грн. на місяць. Якби я не мала фінансового тилу, я не уявляю, як би це було. 

По-третє, відсутність розуміння, як жити у цьому “дорослому” світі. Я відчуваю себе розгубленою та тривожною у великих скупченнях людей, при конфліктних ситуаціях на роботі, сварках з близькими. Мені доволі часто здається, що мене покинуть. Я знаю, що це є типовим для мого розладу, але інколи це не полегшує стану.

Також мені здається, що якщо б у нашій країні надання психологічної та психіатричної допомоги відбувалося за рахунок страхової медицини, ці питання б регулювалися краще, і мені б не довелося йти до офіційного діагнозу 8 років. 

–   Що тобі додає сил?

–   Я знаю, що я просто не можу опускати руки. Мені потрібно жити і я хочу жити “життям, вартим його прожиття”

Посміхається та додає:

–   Це фраза з книги Марші Лінехан, засновниці методу діалектично-біхевіоральної терапії, яка також страждала на межовий розлад особистості. Англійською звучить як Life worth living. 

– Можливо, ти б хотіла щось побажати нашим читачам? Впевнена, що нас читатимуть люди, які також можуть страждати на психічні розлади.

– Я б хотіла побажати сил та підтримки. Таким людям, як ми, без підтримки – дійсно ніяк. По суті люди з розладами – це люди, які за певних обставин не змогли вирости емоційно. Якщо вас не розуміють у вашій сім’ї, шукайте якісь спільноти взаємодопомоги, спілкуйтеся з людьми, не замикайтеся в собі. А ще бажаю ресурсу: знайти та берегти те, що вас підтримує та надихає. Шукайте допомоги аж поки не знайдете те, що покращуватиме ваш стан. 

–   Дякую тобі за розмову, за твою щирість та готовність бути відвертою.

–   І я тобі дякую. Для мене це також стало можливістю заявити про себе і, можливо, комусь допомогти, вселити в когось надію. Насправді я проходжу безліч викликів кожного дня, але життя триває, подобається воно нам чи ні.

***

Інтерв’ю записала Ольга Лозовська.

Піклуючись про власне психічне здоров’я, ви інвестуєте у своє хороше самопочуття

Запит на додаткову інформацію
svg
Як ви дізналися про нас *обов'язково
Форма підписки на новини
svg
Запланувати зустріч
svg
Як ви дізналися про нас *обов'язково